Будучи синами командира спецназу, ми з братом дуже впевнено себе почували серед однолітків😎.

До спорту і бойових мистецт тато нас привчав з самого малку. Так, наприклад, Назар у 3 роки робив 90 віджимань, а я у 5 – 130 чистих 💪🏻💪🏻

У 90-х роках ми досить рано починали гуляти без батьків і в дворах колишніх гуртожитків серед дітей вибудовувалася певна ієрархія, де сильніші займали кращі гойдалки, гірки і дерева де будували халабуди.

Дуже крутим рахувався двір, в якому було футбольне поле, через яке часто виникали сутички між дітьми, тому що команд і компаній бажаючих пограти у м’яч багато, а поле – одне.

Нам з братом повезло, ми жили у будинку поруч з яким був шкільний стадіон з 1 футбольним полем. Ну і як ви зрозуміли, це було досить популярне місце, яке ми з місцевими хлопчаками відвойовували у «зальотних» (діти які приходили з інших, сусідніх дворів).

І так одного дня, ми в черговий раз своєю малолітньою бандою (всім нам було від 5-ти до 10-ти років) прогнали сусідських дітей. І вже коли у ввечері ми з братом самі без друзів верталися додому і нічого не підозрювали, нас «накрили» пацани яких ми недавно вигнали з футбольного поля. Четверо старших хлопців, приблизно 10-ти років, схопили мене (на той момент мені було 7 років) і надавали копняків. Назару тоді було 5 років, його вирішили не чіпати, але молодший брат не розгубився і побіг кликати на допомогу маму (мама як супер героїня. Ми вірили, що вона врятує з будь-якої скрутної ситуації)😅

Короче, щоб скоротити весь цей бойовик, пішов я додому плачучи. Після того як тато дізнався про ці події, він запитався чи маю я бажання ходити на рукопашний бій. Не маючи розуміння,що це таке, ключове значення мало слово «Бій» і я , звісно, погодився. Через рік до тренувань приєднався Назар. Так розпочався наш спортивний шлях!